Скажу чесно: спочатку я теж крепко образилася на виборців Зеленського. Бо вони мене позбавили такого важливого права – обрати прийнятного для себе кандидата у другому турі. Але образи й обурення – це проблема лише того, хто їх відчуває. Тому сьогодні про те, чому так могло відбутися.
Чи не більше, ніж вибір 30% українців, мене дивує реакція на цей вибір 16% прихильників нинішнього гаранта. Легко й невимушено ці люди перетворилися на тих, кого самі ж всі ці п’ять років викривали – зрадофілів. Тільки незначна кількість з них зі своїми опонентами не опускається до розбірок на рівні пісочниці “Ти – не мій тепер дружок і не пісяй в мій горшок”. І забирайся з моєї френд-стрічки!
Нема мови, Зеленський – це поганий претендент на крісло Президента. Дуже поганий! Необізнаний, недосвідчений, недалекий. Але, по-перше, його результат був передбачуваний через несхожість з іншими. По-друге, він не встиг повноцінно зануритися у політику. Тому має, так би мовити, бонуси.
А-а-а! Як вони сміли голосувати по приколу?! Результат за “Зе” показав, що цього разу електорат омолодився. Для нового покоління “Z” майже не мають значення такі фактори, як досвід у політиці, чи у перемовинах. Якийсь там далекий авторитет. Повірте, скасувати гастрольну дільність після обрання на посаді можна суттєво швидше, аніж передати свою корпорацію у сліпий траст аж після двох років перебування на посаді Президента.
Пенсіонери, як не дивно, теж часто обирали “Зе”. Мабуть, тому що їх розум затьмарила ейфорія від індексації та доплат до пенсій. 🙂
Окрім інфантилізму, агресивна нетерпимість до вибору третини – це ще й виняткова зверхність. На рівні ніцшевської Надлюдини. Пригадую, функціонери Януковича теж стогнали, що народ тупий, поганий , не такий!
Ясна річ, що більшість виборців не користувалися електронними інструментами оцінки діяльності кандидата. А обирали за допомогою телевізора. Але серед цих виборців і чимала кількість прихильників Порошенка. Інакше, від них не услизнула би інформація про неодноразову причетність до корупційних скандалів в оборонній сфері, приязні стосунки з усіма президентами, включаючи Януковича, відома на весь світ халепа з панама-пейперс вже на посаді голови держави, оточення з колишніх регіоналів, невнесення відомостей про шикарний відпочинок на Мальдівах і багато іншого.
Словом, нікого не обурює ось такий спосіб життя у країні третього світу. Але ми ж бо знаємо, що деякі мільярдери живуть дещо інакше. Те, що ми безпощадно засуджуємо в інших кандидатах, магічним чином не помічаємо у цьому. Натомість наївно вважаємо: олігархи, звісно, люди стрьомні, але цей не такий 🙂
Конфронтація між Зеленським та Порошенком – боротьба двох олігархів. Приблизно однакових за своєю сутністю. Але стиль правління одного ми вже знаємо. Іншого у масштабах країни ще не бачили. Азарт! Рулетка! Адреналін! До того ж всі пам’ятають, яким у нас в Україні стає Президент на другому терміні. Пізній Кучма – буремний період у плані демократії.
Порошенко вже встиг нас напружити і неабияким застосуванням під час передвиборчої кампанії адмінресурсу у кращих традиціях Кучми/Януковича, тільки значно хитрішими способами. Інколи було враження – всіх тих років після Революції Гідності не існувало! Але ж вони були! Саме тому такий вибір – на зло! Власне, ситуація характерна і для інших країн. У латиноамериканській Боготі, до прикладу, двічі обирали мера-хайпера Антанаса Мокуса. Стиль якого теж інколи нагадував клоуна.
Впадає в око і виняткова зацикленість на одному кандидаті. Впевненість, що тільки з ним світле майбуття. Десь ми таке вже бачили! А ще – релігійний фактор у програмі. І хоча я тисячу разів підтримую ідею Томосу, з точки зору політтехнологій вона мало чим відрязняється від “духовних скрєп”.
Примітною є і робота з лідерами думок. Всі ці блогери, більшість яких, змагаючись з російськими ботами і неботами, чисто випадково виявилися прихильниками якраз Петра Олексійовича. А ще – нав’язування думки, що без нинішнього Гаранта Путін ще більше нападе. Так, як на Росію нападуть Обама/Трамп/НАТО. Все ж тамтешній політтехнологічний досвід виявився реально корисним.
Зеленський – наслідок правління Порошенко. Невже прямо тако всі 80% сліпі, глухі та не відчули системного руху до покращення? Ми ж наче народ, який три революції втілив. А у післяреволюційний період вимагали реформ. Тому, власне, і отримали деякі з них. Бо тільки цілковитий камікадзе нічого би не впроваджував після таких подій. А Порошенко – далеко не камікадзе.
Чому ми так болісно відпускаємо? Хіба вже дана оцінка подіям 14–15 років – усім тим котлам? Хіба названі організатори розстрілу майданівців 20 лютого 2014 року? Хіба на посадах не “куми”? Хіба ми не на 131 місці у світовому інвестиційному рейтингу? Хіба Петро Олексійович і сам не є медійним магнатом, точнісінько, як Коломойський? Хіба Коломойський не закидав купу грошей на початку війни, щоб не пустити Росію? Хіба на перемовини з росіянами зараз не їздить Медведчук? Хіба Донбас не став тривалим гнійником на тілі України, чого прагнув Путін?
Більшість з тих 30% за “Зе” знають, як убого він “бекає”, як не здатен ні про що толком сказати, як не знає української мови, як носився зі своїми проектами у Росії під час війни. Але не забуваймо – саме таку людину у своїй команді хотів бачити і Петро Олексійович. Бо якби це було не так, він давно би це спростував. Протиставлення ж “українськомовний кандидат проти рускаязичнаго” теж дивне. Не секрет – Порошенко у побуті спілкується російською.
Нині я вже заспокоїлася. Бо ж обирати у будь-якому разі доведеться. Бажання лише одне: аби кожен наступний український Президент був кращим від попереднього. Навіть якщо це буде той самий.
Останні коментарі