2004 рік. Тодішній мер під впливом поганого настрою виганяє нашу знімальну групу з міської ради. Кричить: “Ану пішли звідси!”. Згодом дізнаюсь: він вимірює довжину своїх інтерв’ю у новинних сюжетах. І якщо виявляється, що, припустимо, у голови ОДА синхрони довші, посадовець телефонує на ТБ та свариться. До його гніву прислухаються…
2009 рік. Збори журналістів на обласному телебаченні. Вношу припозицію – “здирати краватки” з посадовців, щоб вони у нашому етері були схожими не на манекенів, а на людей. Лунає сміх…
2013 рік. На ТБ записують концерт, де місцевий ансамбль співає (у прямому сенсі) оди губернатору та народному депутатові. Хтось у залі таємно записує на відео цей лютий треш та викладає на ютуб. Пісні стають хітами. Про випадок згадують досі.
2019 рік… Коли хтось нині починає сильно бідкатися тим, що робиться у суспільстві й політиці, я заперечую. Бо за всі ці роки після Помаранчевої революції відбувся колосальний прорив у нашій свідомості. Небожителі – посадовці й депутати – поступово перетворюються на … Ні, звісно, поки не на слуг. А на тих, хто пробує наблизитися до пересічних краян. Що вже непогано.
Скажи мені, чому не можу?
Про “Голос” та його “фронтмена багато не буду. Бо вже написала ось ТУТ. Згадаю лише про один епізод. Під час презентації програми та благодійного концерту у Хмельницькому Святослав зробив заздалегідь придуманий політтехнологами хід – покликав на сцену юну прихильницю своєї творчості. Та нібито її вустами розповів, як погано живеться молоді в Україні. Насправді дівчина переважно мовчала й червоніла, ошелешена увагою зірки. Але ж єднання з народом наче як відбулося.
Вояж-вояж
Тролейбусну подорож одного з маловідомих кандидатів у нардепи не обговорював лише ледачий. Виявилося, така поїздка не лише стрес, а й некислий піар. Хоча меседжі під час вояжу закидалися досить примітивні. Здебільшого про те, як важко жити в Україні (та, мабуть, у тролейбусі, зокрема). Пасажири сповідалися, кандидат кивав головою, погоджуючись. Все це фільмував один з телеканалів.
А тепер усе інакше…
“Слугам народу” єднання вдається найприродніше. Поїсти шаурми, скупатися у фонтані, потусити біля кіоску з поп-корном та побалакати з людьми у спальному районі. На одній з таких зустрічей і я побувала. Жителів прийшло мало, а з дуже активних лише я одна.
Кандидат, не зморгнувши оком, прокоментував ситуацію з випадком, де у кримінальному провадженні фігурує його однопартійка. Відповідь, звісно, очікувана: у нас же ж презумпція невинуватості. А ще розповів, що сам неодноразово судився з державою – від ОДА до різних міністерств. Про зубожіння – ні слова. Про поганих політиків – теж.
Цей когнітивний дисонанс виникає у багатьох саме тому, що люди не звикли до такого формату. “Слуги” – це, ймовірно, теж імітація. Але дуже наближена до реальності.
Цей “слуга” заможний. Числені квартири і навіть колекція монет. Про останнє надбання, між іншим, написано і в агітаційній газеті кандидата.
Не наклич на нас біду, зачекай мене, я йду…
Все життя Петра Олексійовича – суцільний прагматизм. Тому його єднання з народом у вигляді прогулянки Хмельницьким було ретельно сплановане. Екс-гаранту, як людині старої формації, шалено віддаленій від пересічних краян, складно допустити хоча б якусь спонтанність чи природність. Або хоч на хвильку уявити: можна ось так просто, без підготовки вийти у народні маси.
У цій змодельованій і декорованій пригоді було все. І група молоді з червоними кульками, яка в очікуванні елітного гостя кілька разів міняла дислокацію. І дружні ЗМІ. І охоронці на шляху слідування. І партієць”ЄС” блогер Андрій Полтава. І небайдужі “випадкові” краяни на лавках для масовки. Але при цьому намарафечений Петро Олексійович, який дуже хоче імітувати слугу, радше схожий на неліквід, загорнутий у гарненьку обгортку.
Я – свобідний?
Зізнаюся, на зустріч з представником “Свободи” поки не ходила. Подив наразі викликає шалена кількість зовнішнього піару та матеріалів у місцевих ЗМІ з плашкою “політична реклама”. Грошей витрачають багато! Помітно, що ставки високі.
З цікавого – політичний блог від піарниці одного зі свобідних кандидатів. Це свіже й живе рішення додає лише плюсів кампанії. А от публікація статей з рейтингами, де їхній кандидат на першому місці, якось не дуже зайшла.
Цю кампанію я оцінила б, як масштабну. Але напружує один момент: кандидат ніби за ширмою, у масовці, або у тіні іншого партійця. То хто ж тут зрештою насправді стане “слугою”?
P.S. Авторка не прихильницею жодної політсили. У статті аналізувалися як партійні лідери, так і звичайні кандидати у народні депутати.
Останні коментарі