Тисячі кілометрів з випадковими попутчиками, життя у наметах, їдальнях та вокзалах. Ранній шлюб і улюблений вислів “Мені пощастило”. Знайомтеся – мій співрозмовник 19-річний хмельничанин Андрій Нортон. Маловідомий, але непересічний місцевий мандрівник автостопом. Ми зустрічаємося вперше, а говоримо довго.
Все ж чому у вас виникла ідея подорожувати автостопом?
Це було літо, після того, як мене вигнали з Київського політехнічного університету, де я вчився на маркетолога. Вступив туди я з єдиним бажанням вирватися з Хмельницького, подалі від батьків. Мав якісь випадкові підробітки у свої 16 років. Вчитися було нецікаво. Оскільки ще у школі я брав участь у Всеукраїнській олімпіаді з економіки, то знав матеріал наперед. Але в університеті оцінюють не знання, а відвідування занять. Провчився три семестри.
Вперше автостопом добирався випадково. Я мав їхати потягом з Києва додому, попередив маму, що буду вранці у Хмельницькому. Але через роботу запізнився на декілька хвилин. Інших поїздів та автобусів не було. На бла-бла-карі ціни просто захмарні. А це вже 11 година вечора. У чатах і групах мені порадили вийти на трасу ближче до окраїни Києва. Мені дуже пощастило і я на декількох попутках до п’ятої ранку дістався до Хмельницького. Без всякої плати.
Чому, на вашу думку, люди підбирають інших просто так, без всякої вигоди?
Далекобійникам, наприклад, нудно їхати на величезні відстані одноманітною трасою. Після тої своєї вдалої подорожі я загорівся та вже за тиждень поїхав таким же способом у Полтаву. Через рік я виїхав закордон. У Санкт-Петербург.
Чому саме туди?
Санкт-Петербург було моїм містом-мрією. Маю звідти декілька інтернет-знайомих. Воно схоже чимось на Львів. А мені подобаються цікаві, культурно насичені міста. Я чув: багато з тих, хто шукає себе, їдуть саме у Петербург. І або знаходять, або взагалі пропадають. Тобто у Пітері можна почати все з чистого аркуша.
А вас ніколи не запитували: чому у такий скрутний для України час ви поїхали у Росію?
Запитували. Все просто. По-перше, у Петербурзі у мене були знайомі, які не заперечували, щоб я у них пожив. По-друге, на той момент я не мав біометричного паспорта (для виїзду в Росію він не потрібен).
То ви жили у знайомих?
Ні, вони не поставилися серйозно до моїх намірів приїхати до них автостопом і без грошей. І самі вирушили на той час відпочивати. Так я опинився один у незнайомому місті. Подорожуючи Україною, я ночував на вокзалах. У Петербурзі теж спочатку подався на вокзал. Саме місто мені так сподобалося, що навіть виникла думка там лишитися назавжди. Але без громадянства це неможливо. Реально перебувати лише три місяці. Саме стільки я там і був.
Ночував, де пощастить: крім вокзалів, у їдальнях. Постійно намагався знаходити так звані “вписки” (квартири, де можна залишитись переночувати безкоштовно у незнайомих людей).
Буває, ввечері знайомишся з групою людей. Вони можуть перед цим гуляти, випивати, розмовляти. І дуже часто відчувають нудьгу – вечір іде за одноманітною схемою. Тому вони охоче беруть тебе у свою компанію, забирають з собою, пригощають у пабах, влаштовують на ночівлю, дають помитися.
Ця ваша поїздка у Петербург була у 2017 р. Як там ставилися до того, що ви з України?
У більшості випадків дуже позитивно. У них велика цікавість до того, наскільки співпадають мої розповіді з новинами їхніх ЗМІ. Багато запитували: а якби ми приїхали в Україну і говорили російською, як би до цього там ставилися? Я переконував, що нормально.
А вони вірять своїм ЗМІ?
Більшість росіян, з якими я спілкувався, дуже критично налаштовані до того, що говорять їхні медіа. До того ж у багатьох є українські родичі.
Путіна багато підтримують?
Я би так не сказав. Сварять і свою, і нашу владу.
А хто ж тоді за нього голосує?
У них, як і у нас, більшість з тих, хто ходить на вибори, це пенсіонери і чиновники. Вони і голосують.
Якщо росіяни так позитивно налаштовані до українців, хто воює на Донбасі?
Чесно кажучи, не знаю. Я не цікавився війною. Напевно, це строковиків та професійних військових відправляють. За весь час перебування у Росії я тільки одного разу наштовхнувся на відкриту агресію. У черговий раз сів у попутку і розговорився з водієм. Коли він дізнався, що я з України сказав:
Я думал, что буду сажать хохла. Но никогда не думал, что посажу его к себе в машину.
Стало страшно, але я почав його спокійно розпитувати: а що не так. Він, звісно, лишився при своїй думці. Але сперечатися з людиною, яка тебе везе, та ще й посеред траси, не розумно.
Ви відвідали Москву. Вона дійсно прагматичніша у порівнянні з Петербургом?
Між Петербургом та Москвою така ж різниця, як між Києвом та Львовом. Пітер – культурний центр. Москва – кар’єрний. Люди туди приїжджають спеціально, щоб заробити гроші. Там всі кудись поспішають і ніхто ні на що не звертає уваги.
І як у Москві для вас все склалося?
Мені знову пощастило. В інтернеті я познайомився з корінним москвичем, який мене запросив до себе просто так. Він живе біля парку “Воробйові гори” у центрі столиці. Це місце у Москві сподобалося найбільше. Бо там все дуже неквапливо. Вразив ще один район – Москва-сіті. Скрізь хмарочоси. Таке враження, що потрапив у США чи Китай. У Москві жителі, як правило, заможні. Відпочивають часто у пабах, бо можуть собі це дозволити.
Розкажіть, чому після Москви ви поїхали ще до Мурманська? Як на мене, не найкраще місто для туристів. Ще й з дуже суворим кліматом.
Це сталося випадково. Я познайомився з дівчиною з Сєвєроморська (25 км. від Мурманська). І ми розговорилися про подорожі автостопом. Вона хотіла спробувати, але боялася. А я їй допоміг реалізувати цю мрію. Правда, Сєвєроморськ – закрите військове містечко. І туди мене банально не пустили. Тому вона поїхала додому, а я подався до Мурманська.
Одна моя знайома, наприклад, не змогла жити у Мурманську. Там є взагалі щось цікаве?
Мені знову ж таки пощастило з житлом завдяки моїм знайомим з інтернету. Мені показали один пам’ятник – Альоші (захиснику Заполяр’я). Більше нічого там нема.
На початку вересня у Мурманську було вдень градусів вісім. Там дуже цікавий ландшафт. Скелястий і майже без дерев. А якщо вони і є, то висотою максимум зо дві людини. Але я поїхав, тому що хотів побачити океан (Північний Льодовитий). Це не так вже й просто: вся прибережна зона закрита – там військові бази. Тому мені довелося їхати за місто, до майже закинутого поселення Териберка. Там я побачив океан і Териберський водоспад. Від незайманої людиною природи захоплювало дух.
У реліктових маленьких озерцях вода настільки прозора, що завдяки переломленим у ній променям сонця, здавалася схожою на райдугу.
Насправді я поїхав до Мурманська, щоб вбити час. Ще раніше я думав над тим, як зробити так, щоб не мати проблем із законом і мене не видворили.
В одній компанії порадили одружитися на росіянці. Одразу ж і дівчина знайшлася, яка сама мені це запропонувала. Але перед укладанням шлюбу, треба було десь місяць перебути. До речі, ця дівчина трансгендер. Я спочатку прийняв її за хлопця. Але за документами він – жінка. Зрештою ми таки одружилися. Я і зараз офіційно одружений.
Були моменти, коли вами цікавилися правоохоронні органи? Адже у Росії ознаки поліцейської держави.
Це було двічі. Вперше – коли я йшов вздовж траси. Вдруге – у містечку поряд з українським кордоном. Поліцейські запитували, звідки я і куди їду. Обидва рази відпустили. Правда, у другому випадку хотіли вже у відділок доправляти, але потім передумали.
Що зазвичай ви берете з собою у подорожі?
У мене туристичний рюкзак на 70 кг. Два комплекти змінного одягу, кілограмовий пакет фініків. Тому що вони поживні і не псуються. З ними можна вижити, якщо раптом стане дуже скрутно. Обов’язково поповнений телефон з виходом в інтернет. Мінімальна аптечка. Варто мати там антибіотики. Але мені щастило, не було приводу їх вживати.
Ви часто вживаєте слово “пощастило”…
Я – дійсно везунчик. Так само мені пощастило, коли я рік тому зібрався на новорічні свята у Фінляндію. З бюджетом у 1000 гривень. Тобто гроші на те, щоб купити одяг, зробити біометричний паспорт, доїхати до Фінляндії і повернутися назад.
Відчули різницю між нашими країнами?
Люди там безкорисливо цікавилися тобою. Вони не говорили про себе, а хотіли допомогти. Один чоловік, який мене підвозив до Гельсінкі на великому джипі, дізнався, що у мене нема грошей на переправу через затоку.
Фін доправив мене до самого порту, намагався вночі знайти банкомат, щоб зняти для мене гроші. Але коли не вийшло, вигріб всі монети з попільнички, і там назбиралося 40 євро. Якраз щоб переправитися у Таллін.
Хоча для фінів дуже складно зрозуміти, коли кажеш “No money”. Вони завжди перепитують, на що саме нема? І дуже дивуються, коли дізнаються, що нема взагалі. Це благополучна країна. У якій найкраще живеться дітям та пенсіонерам.
Якісь стереотипи щодо українців у фінів існують?
Один фін спитав мене, чи правда, що українці збирають ягоди у Фінляндії. І я це підтвердив.
Де ще хочете побувати?
У Празі та у Барселоні.
Після всіх цих подорожей ви відчуваєте, що вирішили якісь свої внутрішні проблеми, знайшли себе у житті?
Я почав подорожувати, бо не знав, чого хочу. Зараз теж не знаю. Я шукаю свій шлях. Більшість людей ідуть накатаною дорогою: садок, школа, університет, робота. Мене все це не влаштувувало відтоді, як мене вигнати з університету. Бо потім зрештою ти будеш заробляти на те, щоб жити. І жити на те, щоб заробляти. А я хочу знайти щось, що зможе мені у майбутньому приносити пасивний дохід.
Останні коментарі