20 лютого 2019 р. 21:00
Після вистави він знімає гімнастерку та лишається тільки у тільняшці. Великі оголені руки у татуванні – все про війну. Режисер питає:
- Так чому ж ти, Макоша, раніше мені не сказав про свої тату? Ми б це обіграли на сцені.
- Ми багато чого робили на війні. І далеко не про все це можна розповідати.
Забігаючи наперед – про те, що МОЖНА, він та інші розкажуть.
Вперше Макошу (Олександра Маковея) зустрічаю на змаганнях з фехтування. Там високий чоловік із зачіскою “оселедець”, не помітити якого не можливо, вболіває за доньку. А вже за місяць він стає учасником проекту “Монологи війни”. Всього їх шестеро: п’ятеро чоловіків-бійців та одна волонтерка.
****
З Валерою Подкалюком (Генералом) знайомлюся за півроку до проекту. На телебаченні дають завдання знайти атовця, який після повернення з війни зміг організувати власний бізнес. У Валериній квартирі ми знімаємо довше від запланованого. Говоримо більше не про бізнес, а про війну і про Бога. Вже на роботі переслуховую інтерв’ю та ледь не рву на собі волосся: бо не можу обрати, що лишити з нашої розмови для сюжету.
****
грудень 2018 р.
Зранку у нього підпухлі очі, бо всю ніч напружено думав. Він вміє мислити образами, створювати приголомшливі метафори та бачити у типовому непересічне. Це мій тато-режисер – Володимир Павловський. Після тривалої перерви він знову ставить у Хмельницькому. Ставить про війну. Сміливість. Відданність. Байдужість. МОНОЛОГИ ВІЙНИ.
Проект, де акторами стають учасники АТО, народився не зараз, а ще раніше – у Дніпрі. Але тут, у Хмельницькому, він обріс новими деталями, додатковими сенсами й реквізитом.
Татові допомагає Наталка Паляниця, яку я знаю більше 30 років. Щоразу після роботи на телебаченні вона приходить на репетиції до будинку культури. Саме вона працює з монологами бійців та волонтерки. Саме вона виокремлює важливе з безлічі деталей, щоб зробити образи учасників яскравими і точними.
Вони горять цією ідеєю – показати обличчя війни зі сцени. Розказати не завчені, а справжні історії. Буденні, подекуди страшні, подекуди смішні. Але завжди небайдужі.
****
січень 2019 р.
Роман Білик з позивним Зуб (бо вчився на зубного лікаря) приїжджає на репетиції з Красилова. Він трохи сором’язливий та зі зворушливими ямочками на щоках.
Такий же конфузливий Сергій Дупляк (справжній полковник). Вже після прем’єри вистави він скаже мені: “Коли я під час монологу розгублювався, дивився вниз – туди, де сиділа ти. Ти мені кивала і я заспокоювався”. Зізнаюся, що у журналістів це називається “поза коня” і ми регочемо.
Петрович (Василь Мельник) до кінця не здогадується, як ми його знайшли. Помогли ті бійці, які самі не наважилися взяти участь у проекті. Наприклад, позивний “Реслер”. Саме він порадив запросити у цю виставу і волонтерку Лесю Стебло. Сказав, що вона – безстрашна, чиста і йому приємно було з нею їздити в одній машині на Донбас.
Крапля трагіфарсу – пісня Віктора Відоменка “Пуйло”. З Вітєю ми теж колись працювали разом. Але раніше майже не помічали один одного.
Найбільше відкриття проекту для мене – бард Ігор Білий. Чомусь раніше не доводилося уважно слухати його пісні. Після вистави він співає для нас знову – про війну і про життя.
Сценарій – складний і живий. На репетиціях він корегувався ледь не щохвилини. І, мабуть, чи не кожен у якийсь момент мав намір піти з проекту.
Ми – учасники театру “Джеркало” (вони справжні молодці), я та Ольга Саліпа – кричимо, читаємо молитву, слухаємо і бігаємо залою. Навіть у масовки – непрості задачі. Треба рвати їство, щоб не виглядало штучно.
Оля, як і я, не акторка. А журналістка, поет та фотограф. Війна зачепила її більше, ніж інших учасників масовки. Але жодного разу вона не показує свого персонального болю.
Дівчата-співачки з музичного коледжу виросли від січня. Не голосами, а емоціями. Особливо шкрябає душу пісня “Я – жива”.
Студенти кооперативного інституту теж змінилися. Їм перейнятися нашим настроєм було важче, бо свій номер готували окремо. А перед прем’єрою вмонтували його у виставу.
З нами були і найкращий звукорежисер та режисер зі світла.
З перших же хвилин відчувалося: у залі відбувається щось неймовірне. Якась алхімія, де переплелася тиша, сльози, подив, обурення. Дізнаюся згодом, коли ми, масовка, кидаємося до глядачів з принизливими вигуками про “фашистів та укропів”, дехто від несподіванки лається матом.
Вистава влучила у кожного. Ми щасливі. Дякую кожному. А ще тим, хто ніколи не зможе її подивитися. Героям, які не помирають.
За більшість фото подяка – Тетяна Новак.
Останні коментарі