“Я хотів би подивитися на Україну без Кучми”, – сказав Данілич. І ми разом з ним подивилися. Я та чимало моїх друзів – без тіні жалю за тими часами. Інтернет-портал thebabel.com.ua нещодавно влаштував флешмоб про 90-ті, під час якого люди ділилися спогадами. Комусь найбільше запам’ятався дефіцит. Інші – після 90-тих не їдять буряка та оселедця. Я ж розповім про мої 90-ті. А саме про вже майже самостійне буття у студентському гуртожитку.
Мені пощастило жити в одній кімнаті з гарною дівчиною та однією з найкращих студенток історичного факультету Кам’янець-Подільського університету Мариною. Існували ми мирно. Та ніколи не потерпали від голоду. Хоча не без нюансів.
У магазинах тоді часто можна було натрапити на неякісні продукти. Не раз доводилося вертати смердючі харчі назад. Але найбільше запам’ятався випадок з їдальні, яка тоді розташовувалася на вул. Соборній у Кам’янці. Напередодні я готувала їжу на нашій супер-плиті просто у кімнаті гуртожитку. На цьому пекельному агрегаті не регулювалася температура. Тож треба було приловчитися вчасно зняти сковорідку. Тоді я не встигла, зіпсувавши картоплю. У їдальні, яка називалася “Їдальня”, ми замовили борщ.
Ніколи не забуду обличчя Марини, коли звідти вона виловила риб’ячі кістки.
Типовою їжею для студентів були сосиски. Щоб трошки покращити бридкий смак, ми їх смажили. Сосиски розмазувалися сковорідкою, лишаючи глевкий крахмальний слід. Найсмачнішим же у нас вважалася така страва: горошок “Адамс”, смажена варена ковбаса з додаванням часнику та майонезу. Інгредієнти тушкувалися у пательні на пекельній плиті.
На першому курсі, восени 1997 р., опалення увімкнули у листопаді. Гарячої води теж чомусь довго не було. А вечорами ще й вимикали електрику. Це означало, що треба постійно підтримувати запас свічок. Під час темряви ми бісилися і ржали.
У Хмельницькому всякі просунуті кафешки почали з’являтися раніше, десь у 1998-му. Пам’ятаю, як побувавши у тутешньому “Челентано”, я вирішила негайно поїсти піцу і у Кам’янці. З Мариною ми облазили весь центр. Скрізь після питання про піцу продавці робили великі очі. “Челентано” у Кам’янці відкрили аж у 2001 році.
Наприкінці 90-тих наче і не існувало дефіциту речей. Але одяг розмаїттям не вирізнявся. У нас з Мариною було 2 однакових сарафани. Мій бежевий розміру S та її чорний розміру XS. Я часто носила мамині речі: блузки та спідниці, вшиті та підкорочені.
Інтернет мав тільки герой роману Вишневського “Самотність у мережі”. Тут всесвітньою мережею тоді і не пахло. А ще наприкінці 90-тих люди вірили у армагєдєц 2000 року. Повзли чутки: комп’ютери не витримають переходу на нулі і все полетить до дідька.
Лише дуже незначна кількість студентів мала у гуртожитку телевізори. Дивилися серіали “Беверлі Хілз” та “Мелроуз”. Ми ж розважалися тим, що постійно слухали музику на касетному магнітофоні. Деякі пісні перед цим переписувалися на касети з СD-дисків. Моя улюблена з тих часів – “Nothing else matters” та “ Crash! Вoom! Вang!”.
Власне, музика – це найкраще з тодішнього. Досі памятаю майже всі дискотечні мелодії. До речі, про дискотеки. У 90-ті більше танцювали. Бо ж баром з випивкою, а тим паче закускою, могли похизуватися далеко не всі розважальні заклади. У місті над Смотричем існував розподіл на своїх й чужих. “Свої” дівчата спочатку збиралися мене бити. Але, на щастя, так і не набили. А згодом я і сама стала своєю. На дискотеках часто можна було побачити дорослих хлопців у піджаках. За типажем схожих на членів “Бригади”. У нульових вони перебралися в елітніші місця.
У 90-ті між Хмельницьким та Кам’янцем курсували здебільшого “Ікаруси” та “Туристи”. Поїздка часто тривала біля трьох годин. Квиток між двома містами у 1997 р. коштував 4,30 грн. Зі студентським – 2,15. Одного разу, у 1998 р., автобус з Кам’янця доїхав лише до Ярмолинців. І зламався. Пасажирам сказали добиратися далі, як хто може. Вартість проїзду, звісно, ніхто не компенсував. Всі проковтнули образу.
Поважалося все російське. Від фільмів до президента. У 1999 всі раділи появі Путіна. Та протиставляли йому Данілича. Сам Данілич восени 1999-го йшов на вибори, чітко усвідомлюючи свою перемогу. Симоненко спеціально вивели у другий тур, щоб не було конкуренції. Але у Кам’янці комуністичний ватажок набрав високий відсоток. Кажуть, Данілич за це крепко образився на тамтешнє керівництво. Мовляв, не достатньо застосовували адмінресурс.
У КВК з Кучми часто прикалувалися харків’яни та “95 квартал”. Найбільше мені подобалася команда Харківського авіаційного інституту. Особливо їхня пісня “Хай живе Ел Де КучмА (з наголосом на останньому складі). З газет тоді наймоднішим вважався “Бульвар”. Ще на автовокзалі продавали якусь еротику на межі з порно.
Більшість людей були політично дрімучими. Та мало замислювалися про майбутнє України. Але в університеті нам багато розповідали про політику Сталіна. Ніхто з моїх друзів не ностальгував за Радянським Союзом. І у цьому ми мало змінилися.
Інколи я сумую за юністю та тонкою талією, але ніколи не шкодую за епохою Данілича. Хіба за тим, що він не за гратами. Хай ті 90-ті не повторяться. Ми йдемо далі!
Останні коментарі