Ох, це така тема, у якій пересічний громадянин зазвичай почувається Гулівером у країні велетнів. Яким би ти великим не був, завжди є такі одоробла, поруч з якими ти виглядаєш комашкою. Та чи насправді такі величні ті, хто на політичному Олімпі?
Мене забавляє, коли розмірковують про політичну персону з огляду лише на її публічні виступи. Зрештою політика тому і неосяжна, що це переважно не ідеологія, а технологія. Ледь не кожен політик, за винятком хіба що зовсім дрібних представників, це ретельно вивірений образ. Над створенням якого працює купа людей.
Розглянемо дуже харизматичного політичного персонажа – Петра Порошенка. Якому вірять часто саме тому, що він гарно говорить. Настільки гарно й впевнено, що зовсім не хочеться замислюватися над такими речами:
- Ми наче були проти олігархізації часів Кучми та Януковича. Чому ж тоді обрали саме олігарха?
- Дуже, знаєте, хочеться зрозуміти, що відбулося в Іловайську. Хто автор тої #зради?
- Чому поряд з Порошенком Медведчук? Чому саме він, а ще Кучма та Шуфрич – вата у кубі – були делеговані у 14 до Мінська вирішувати долю Донбасу?
- Чому Президент нагороджує орденами тих, хто голосував за закони 16 січня?
- Здається, при скандалі рівня “панама-пейперсів” у США був би потужніший кіпіш. А у нас все проковтнули?
- Громадськість допустили до реформ. І майже одразу ж почалося полювання на відьом. Аж до фізичних розправ над активістами. То це як?
Та і це не все. Політик – не лише одна домінуюча персона. Це ще й оточення. Яке у Порошенка не ідеологічне, а радше ситуативне. Принаймні, таке враження складається при погляді на членів БПП. Сьогодні тут, а завтра там. Подивимося, куди розсмокчуться ці люди, якщо козирі змістяться в інший бік.
Цікаво також спостерігати, як трансформувалася риторика Порошенка за роки президентства. Від досить радикальних заяв початку строку він відійшов на середині каденції. Ймовірно, це пов’язано зі зміною політтехногів та тимчасовим курсом на центризм. Утім, від поміркованих політпоглядів за півкроку до “лівацтва” довелося відмовитися напаредодні виборів 2019 року. Так з’явилося нове та одночасно призабуте старе антипацифістське “Геть від Москви”, активна позиція щодо помісної церкви та навіть такий очікуваний у 2014 р. воєнний стан. Кроки, які виконують подвійну функцію. Заманювання електорату. Та водночас поляризація суспільства у потрібний момент. Бо саме таку розпорошену спільноту простіше контролювати та спрямовувати, куди треба.
Паралельно ведеться досить потужна й систематична робота щодо формування бренду #зрада, пов’язаного з #рукою Кремля. Не підтримувати Президента вважається немодно, непросунуто, тупо, примітивно. Тому всі, хто не належить до його прихильників, змушені почуватися “додіками”. Ну, або істеричними особами.
Новий метод у формуванні суспільної думки – робота з лідерами думок. Це найцікавіший, як на мене, момент. На ютубі з’явилося декілька потужних влогерів (зокрема, Андрій Луганський), які розносять “вату” в пух і прах. Серед них і Андрій Полтава, який навіть доріс до рівня ведучого ТБ. Зухвалі і дотепні, влогери не залишають жодного шансу прихильникам “русского міра”. І при цьому – бінго – наче і випадково хлопці агітують за чинного Президента.
Для справедливості Порошенко – лише один з прикладів застосування сильних політтехнологій. Ситуація з іншими кандидатами майже аналогічна. Всі вони – лише політичні концепти, рупори популярних нині ідей, а не цілком самостійні особистості. Тому пропоную замість звичного “мені подобається Порошенко” застосовувати доречніший вислів “мені подобаються його політтехнологи”.
Останні коментарі