У дворі жива й велика ялинка, прикрашена переважно м’якими іграшками. На вигляд трохи схожа на ту, що з мультфільму про Простоквашино. У приміщенні чисто і тепло. Зовсім не глянцево. Стеля вочевидь потребує ремонту. В коридорі фарбовані лавки. На дверях двох кімнат – напис “чоловіки”, ще на одних – “жінки”. Збоку – приміщення з табличкою “ізолятор”…
Це відділення нічного перебування Хмельницького міського центру соціальної підтримки на адаптації. Інша реальність, яку ми, благополучні, воліємо не помічати. Той шматочок буття, де жоден з нас ніколи не мріяв опинитися. Тут знаходять прихисток люди, що опинилися у складних життєвих обставинах.
Піднімаючись наверх, варто бути вічливим і терпимим зі всіма людьми. Бо дорогою униз ти можеш їх зустріти знову… Так казала героїня ірландського фільму Філомена. І з цим важко не погодитися. Ніхто не знає, куди заведе його шлях – до палацу, чи до халупи.
У першій чоловічій кімнаті мене зустрічають майже прохолодно. Старший кімнати Вітя повідомляє: “Юморески рассказывать не буду. Я уже другим журналистам читал”. У Віті паличка й вигляд місцевого авторитету. Відчувається: саме він слідкує, щоб все було за правилами і “по поняттям”.
Умови більше, ніж аскетичні. Двоярусні ліжка зі смугастими коричневими ковдрами. На стінах – спроба додати затишку – новорічний дощик з іграшками. Є санвузол з гарячою водою. Біля входу зі сканвордом в руках сидить чоловік, який відрекомендовується Бобильовим. Коли інші в кофтах, він – у футболці. З окулярами і спортивної статури. Зізнається – раніше займався вільною боротьбою. Явно радіє моїм словам “Помітно, що ви спортсмен”.
Сестра лишила мене без квартири. Тут мені допомогли відновити паспорт. Ще я лікувався від алкозалежності. Тепер шукаю роботу електрика – колись за таким фахом вчився.
Бобильову майже 60. І він єдиний тутешній, хто виглядає молодше своїх років. А от 50-річному Миколі, з яким ми зустрічаємося у коридорі, можна дати на років 20 більше. Він щойно прийшов до центру оформляти угоду. Буде тут їсти і митися. У Миколи прізвисько Копчьоний, бо працює кочегаром на одному з домогосподарств мікрорайону. А колись він був водієм рейсового автобусу.
Микола – гарний хлопець, – поблажливо каже директор центру Дмитро Старцун. – Але є у нього одна вада, як і у багатьох тут… Будемо йому відновлювати загублені документи. В угоді він вказав, що гроші на цю процедуру у нього є. Але часто наші клієнти їх не мають.
В іншій кімнаті я знайомлюся з колишнім громадянином Азербайджану Алієвим. На питання “Як вам в Україні?” він відповідає: “Я не успел понять”. Алієв показує руки із частково замальованими татухами та зізнається: колись був у славетних пітерських “Хрестах” – слідчому ізоляторі №1.
Директор каже, що цей східний чоловік несподівано виявився громадянином України. Хоча сам про це не знав. Після відновлення втрачених документів він вирушить на батьківщину, де у нього багато родичів. Поки я розмовляю з іншим тутешнім клієнтом, Алієв квітне й посміхається, а згодом душевно цікавиться:
Слюшай, а ти замужем?
Да, у меня сын выше вас ростом.
Я так и знал, – замріяно резюмує Алієв.
Таких, як Алієв, за словами директора, тут переважна більшість. Після виходу із зони люди втрачають не лише підтримку родичів, а й житло та документи. Фактично вони безпорадні, оскільки зовсім не орієнтуються у сучасних реаліях.
Жіночий сектор складається з двох суміжних кімнат. Інтер’єр значно затишніший. На підвоконні – скляночки з парфумами. Скрізь м’які іграшки. Одразу ж біля входу – усміхнена й сива жінка у халаті читає книжку. Це Тетяна з Керчі. За її словами, у центрі вона три місяці. А поза межами Криму опинилася ще до подій 2014 року. Повернутися на батьківщину не може. Але, відчувається, що сумує за тими краями.
Я прочитала, наверно, половину здешней библиотеки. Очень люблю классику. Как вижу будущее? … Все будет хорошо… Я так думаю…
Всі вони – різного віку та статі – розповідають акуратні коротенькі та майже однакові історії: непорозуміння з родичами, лишилися без квартири за сімейними обставинами.
І це дійсно правда, що ми тут за сімейними обставинами. У мене, наприклад, проблеми із зятями, – каже вдягнена у довгу спідницю, жакет й хустку Олександра.
Жінка схожа на ромку, дуже охайна та розмовляє чистою українською. З теплотою згадує про директора центру та з насолодою описує тутешній борщ.
Клієнтів годують раз на день – комплексним обідом: перше, друге, салат та компот, або чай. Тричі на тиждень привозять вечерю волонтери. У неділю від одної з християнських церков – обіди у закритих контейнерах. У коморі центру – стратегічний запас: консерви, тушонка, крупа, вермішель. Для тих, хто потрапив сюди голодним ввечері.
Всі новенькі проходять через ізолятор – там їх оглядає медик та відпрявляє на флюорографію до тубдиспасеру, який зовсім поруч від центру. У деяких виявляють відкриту форму туберкульозу і лишають на лікування.
Головне наше правило – сухий закон. Хто не може втриматися – за нашим направленням вирушає у Скарженці на лікування від алкозалежності, – розповідає директор.
А ще клієнти обов’язково працюють – взимку розчищають дорогу до автовокзалу від снігу. Влітку – порпаються на місцевому городі та у саду. Тогоріч посадили 100 плодових дерев.
Клієнти знають правила – не пити, не курити у приміщенні, працювати – і намагаються їх дотримуватися. Тому що бояться втратити місце. Ще їм надають можливість вдягнутися та відновити втрачені документи. Літніх влаштовують в інтернати. Загалом перебувати у центрі можна півроку, на цей час клієнтам оформляють тимчасову реєстрацію. Зазвичай тут намагаються прилаштуватися на холодний період року.
Насправді кожна місцева історія варта роману. Щось на кшталт “из князи в грязь”. Але зрештою не нам навішувати ярлики і судити, хто господар цього життя, а хто у ньому другорядний.
Останні коментарі