На освітньому порталі прочитала статтю “Скажені батьки”. Цілком серйозно журналістка класифікує батьків за типом скаженості. У медійників такий стиль називається “мова ворожнечі”. І розпалюють її однаково сильно обидві сторони.
І дійсно – стосунки між батьками та вчителями в Україні не можна назвати дружніми. І якщо раніше невдоволення проривалося лише у домашніх розмовах, або у “застінках” кафедр, то тепер воно кипить на сторінках ФБ. Оскільки мені довелося побувати у двох іпостасях – вчительки та матері – то спробую проаналізувати двобічно.
Чого хотіли би батьки від освітян і як це реалізується у школі. А оскільки бажання батьків та дітей часто співпадають, то далі буде здебільшого про те, якими би бажали бачити педагогів їхні учні.
ПРАВДИВІСТЬ
Куди ж без неї? Її хочуть насамперед самі діти. У перший місця роботи в школі (там я працювала вчителем англійської мови) трапився цікавий випадок. Діти запитали про значення слова, а я його не знала, чи забула. Після секундного вагання чесно у цьому зізналася. Який же був мій подив, коли учні мене за це…. похвалили. Пояснили, мовляв, їхня попередня вчителька теж чогось там не знала, але відповіла: “Як вам не соромно, подивіться у словнику!”
Отож школярі відчувають тонко. Не варто вдавати з себе всезнайку. Бо можна спійматися у цю пастку. Вже у статусі мами я бачила, як вчителі обманюють. Просто в очі. Їхня брехня виглядає природньо, невимушено. І це лякає. Навчити НЕ брехати дітей, якщо сам брешеш – нереально. Так само як не можна змусити НЕ курити у підворіттях, якщо сам там куриш.
СПРАВЕДЛИВІСТЬ
Давайте зізнаємося, ми не можемо до всіх ставитися однаково. Правда ж? Але можемо намагатися, щоб це не впливало на оцінювання. Показовий випадок з навчання в університеті. Соціологію у нас викладав прєпод з промовистим прізвищем Цвяк. Чомусь я йому страшенно не подобалася.
Одного разу цей пан спитав щось, і я одна знала відповідь. Сказала її з місця, бо саме такий був тоді формат. Цвяк вичекав паузу, подивився крізь мене і підсумував: “Ніхто не знає відповіді на це питання!” І одразу ж озвучив щойно мною сказане.
Не можна за однакову роботу на уроці одних виділяти, а інших не помічати. Не можна одним пробачати не вивчений текст, а іншим одразу ж малювати двійку. Демотивація – серйоний чинник у стосунках вчителів й учнів. Варто лише трохи схибити і отримаєте нерозуміння та несприйняття.
ВАЖЛИВЕ І ДРУГОРЯДНЕ
Шкільне життя складається з безлічі епізодів. Там майже кожну хвилину щось відбувається. Одні кричать, інші стрибають, ще хтось лежить на парті. Якщо кожному дрібному моменту надавати вагоме значення, то:
- Можна втратити розум
- Можна втрапити в історію, як у хлопчика, який весь час кричав “Вовки! Вовки!”. Допоки тобі не перестануть вірити.
Колись син десь півроку вчився в одній досить непоганій школі міста. У тамтешньої класної керівнички було таке хобі: надавати значення всьому, що відбувається. Кожного тижня вона у телефонній розмові по півгодини докладала, що учень такий-то прийшов у жовтій кофті без емблеми, що він стрибнув зі сцени в актовій залі, що він сів на парту на перерві! Я схухала і лише час від часу казала “угу… угу”.
От лишень коли справа, боронь боже, дійде до реально серйозних інцидентів, можна за інерцією все сприйняти знову на рівні “угу”.
ПОВАГА
“Ти що мене не поважаєш?” – це не лише з діалогу двох п’яниць. Вчителі хочуть від учнів безумовної поваги. За одне те, що вони мають такий статус. Чесно – я теж хотіла цієї поваги. І не отримувала її впродовж року, поки працювала у школі.
Хтось весь час залазив під парту. Хтось не хотів переодягатися після фізри, сидів напівголий та лише у штанах на уроці. Хтось їв, а хтось робив домашку з математики. І тільки десь у квітні відчула: щось трохи змінилося.
Повага – не “Мівіна”, яку можна швидко забадяжити у тарілці, заливши окропом. Це багатошарова лазанья, котра потребує чимало часу для приготування. Нинішнє покоління не стане поважати тебе за твій статус і професію.
Ви вчитель? Вам вже 55 років? Ну, та й що?! Якщо ви не цікава особистість, а ваші уроки сірі і невиразні, учні всіляко демонструватимуть вам свою байдужість. Зізнаюся, на деяких уроках я у свої шкільні роки розважалася домальовуванням вусів й вух письменникам з підручника.
Ви відвідуєте тренінги і бадьоро звітуєте про це на ФБ, а згодом ідете й ведете урок старими майже радянськими методами? Ну, то на біса такі треніги? На біса когось чимось лякати? Якщо ви не вмієте втримати увагу, вас не врятує директор! І навіть поліція тут безсила!
З цієї ж царини манера сварити. Можна сварити, навіть сильно лементувати. І учні сприймуть це як належне. Бо за діло. А можна називаючи їх на “ви”, принижувати гідність іншим способом. Для мене найгірше, коли намагаються образити, вказуючи на якісь природні вади. На кшталт: “Ти глухий! Сходи до лора!”
На захист вчителів скажу: багато залежить від сім’ї учнів. І якщо там спілкуються та поводяться вульгарно, з такими дітьми, безумовно, важко. Вони взагалі не звикли когось поважати. Це як стіна, крізь яку не проб’єшся. Хоча для деяких не буває неможливого.
ІДЕАЛЬНІСТЬ
Звісно, вчитель не мусить бути манікеном. Він може вдягатися у різний одяг, бути лисим, кучерявим, чи з ірокезом. Бути будь-яким за статурою та темпераментом. Час від часу втомлюватися та не бути здатним це приховати.
Головне – не вдавати те, чого насправді не існує. Вас викриють дуже швидко. А якщо ваше покликання взагалі не вчитель, то краще не катувати свою душу неулюбленою професією.
Любі вчителі, я вам бажаю ніколи не отримувати статус “скаженого”. Працюйте й любіть. Себе та дітей! А я, наприклад, намагатимуся вам не заважати!
Останні коментарі